Категорія: <span>Новини</span>

О.С. Пушкін і Н.М. Гончарова вінчалися за новим стилем 18 лютого, за старим 2 березня 1831 року в Москві в церкві Великого Вознесіння на Великій Нікітській вулиці. Поетові був 31 рік, а його нареченій – 18.

Найбільш значними і такими, що запам’ятовуються, з усіх присвят на смерть Пушкіна є вірші Лермонтова та Кольцова. У вірші «Ліс» Кольцов порівнює Пушкіна з могутнім, сильним, вічним лісом.

10 лютого – день пам'яті Олександра Сергійовича Пушкіна. День трагічний та світлий.

Мемуаристи свідчать, що народившийся в день свята Вознесіння великий поет надавав цій обставині особливого значення. «Незадолго до своей смерти Пушкин задумчиво рассказывал одному из своих друзей о том, что все важнейшие события его жизни совпадают с днем Вознесения», - писав П.В. Анненков в «Материалах для биографии Александра Сергеевича Пушкина».

Є імена в одеській журналістиці минулого століття, що майже не досліджені, напівзабуті, але заслуговують набагато більшої уваги.

Одне з цих імен – Семен Титович Герцо-Виноградський, що жив у 2-ій половині XIX – початку XX-го століть в Одесі та писав під псевдонімом Барон Ікс.

Костянтин Бальмонт увійшов в історію російської літератури як поет-символіст. Він стверджував, що в нього шотландське коріння по батькові. Можливо, в цьому він наслідував Михайла Лермонтова, який вів свій рід чи то від іспанського герцога Лерми, чи то від шотландського поета XIII століття Томаса Лермонта. Як би там не було, але батьки поета справді були непересічними людьми. Батько, Дмитро Костянтинович, в молодості був морським офіцером, але за станом здоров’я залишив службу і зайнявся земською діяльністю. За характером це була людина м’яка і добра, якої вдавалося безкомпромісно боротися з чиновницьким свавіллям, перебуваючи при цьому в повному підпорядкуванні у дружини. Віра Миколаївна, мати поета, була жінкою гордою, сильною і чудово освіченою. Пізніше Бальмонт писав, що саме матері він зобов’язаний тим, що став поетом.

Костянтин Бальмонт увійшов в історію російської літератури як поет-символіст. Він стверджував, що в нього шотландське коріння по батькові. Можливо, в цьому він наслідував Михайла Лермонтова, який вів свій рід чи то від іспанського герцога Лерми, чи то від шотландського поета XIII століття Томаса Лермонта. Як би там не було, але батьки поета справді були непересічними людьми. Батько, Дмитро Костянтинович, в молодості був морським офіцером, але за станом здоров’я залишив службу і зайнявся земською діяльністю. За характером це була людина м’яка і добра, якої вдавалося безкомпромісно боротися з чиновницьким свавіллям, перебуваючи при цьому в повному підпорядкуванні у дружини. Віра Миколаївна, мати поета, була жінкою гордою, сильною і чудово освіченою. Пізніше Бальмонт писав, що саме матері він зобов’язаний тим, що став поетом.

На Новий 1832 рік Пушкіну один з найближчих друзів – Павло Воіновіч Нащокін подарував чорнильницю. Вихованець Благородного пансіону при Царскосільському ліцеї, поручик лейб-кірасирського полку у відставці, а пізніше – відомий пан і хлібосол, він добре знав інтерес поета до романтичної історії свого прадіда – арапа Петра I.
Відправляючи подарунок, Нащокін писав Пушкіну в грудні 1831 року: «Посилаю тобі твого предка з чорнильницями, які відкриваються і відкривають, що він був людиною „a double vue...“».

Борис Нечерда – один з найталановитіших українських поетів ХХ століття. Його поезія, основу якої становить народна традиція і українська культура, природно належить і культурі європейській – по виразності слова, складності метафоричного ладу та силі поетичного впливу.

Сорок років (з 1958 по 1998 рік) Борис Нечерда жив і працював в нашому місті. Одеса має пишатися тим, що становлення українського поета дійсно європейського рівня, здійснилося саме тут.

Два тижні після Різдва до Хрещення (з 25 грудня по 6 січня за старим календарем) називаються Святками.

Саме в ці дні за традицією, що йде від часів язичницьких, проводились ворожіння.

Основна тема святочних ворожінь – це ворожіння на судженого (нареченого). Сни в ці дні теж вважалися віщими, тому дівчина просила, щоб їй приснився суджений.

Сергій Бондарін, одесит, журналіст, письменник, друг Е. Багрицького та І. Бабеля, був заарештований НКВС 3 березня 1944 року, звільнений в травні 1954. Всі ці роки він писав своїй дружині Жені, Генріетті Адлер. Пізніше він передрукував свої листи з табору. Після його смерті Генріетта Савеліївна подарувала папку з листами (сам Бондарін назвав її «Бідні люди») Сергію Калмикову, який передав її в Одеський літературний музей.